Меню
  • Ua
  • En
    •
  • Ua
  • En
    •

    Куріння бананової шкірки — найвеличніший наркообман усіх часів

    ❗ Ми не пропагуємо вживання психоактивних речовин – це ніколи не буває абсолютно безпечним. Найбезпечніше – ніколи їх не вживати.


    Страшилки, пов’язані з психоактивними речовинами, — справа буденна. Навіть сьогодні в популярній культурі час від часу з’являються міфи про нові способи кайфувати: від огидної вигадки під назвою дженкем, коли люди ферментують екскременти, до цифрової абсурдності так званого i-dosing (кайф через прослуховування звуків). Але мало яка з цих легенд зрівняється за впливом і відвертою безглуздістю з тією історією 1960-х, коли люди почали курити бананову шкірку.

    Чутки про банани як психоактиви почали ширитися серед хіпі у середині 60-х років. Тогочасна молодь активно шукала нові способи отримати насолоду. Це була епоха експериментів, головними драйверами якої стали ЛСД та канабіс, проте це коштувало гроші, а хіпі їх майже не мали. Банани були дешевими, тож якщо з бананової шкірки можна було зловити кайф, це виглядало дуже вигідним. Саме тому люди на це й повелися.

    Як йдеться у великій статті 2012 року в Local East Village, присвяченій цій історії, чутки про банани нібито зародилися в редакції контркультурного видання The East Village Other. За версією Пола Красснера, відомого видавця тієї епохи, все почалося з розмови редакторів про дію ЛСД та серотоніну в мозку. Потім вони почали фантазувати, чи може щось природне викликати схожий ефект. Дізнавшись, що банани також містять серотонін, творчі хіпі й вигадали ідею курити бананову шкірку.

    Для довідки: хоча справді банани містять певну кількість серотоніну, його занадто мало, щоб він міг подолати гематоенцефалічний бар’єр і впливати на мозок. Проте чутки дуже швидко поширилися.

    Випадково на початку 1967 року в США почала набирати популярність пісня “Mellow Yellow” шотландського музиканта Донована. Тоді багато хто припустив, що пісня саме про куріння бананової шкірки. Згодом сам Донован чітко пояснив, що насправді пісня була написана про жовтий вібратор, але рядки на кшталт “Electrical banana is gonna be a sudden craze, Electrical banana is bound to be the very next phase” (“Електричний банан стане раптовим шаленством, електричний банан обов’язково буде наступним трендом”) лише підлили олії у вогонь.

    Де б не почалася ця містифікація, вирішальний поштовх їй дав невеликий матеріал у березневому випуску 1967 року контркультурного журналу Berkeley Barb. Значною мірою успіх контркультурних журналів пояснювався тим, що альтернативні видання писалися й видавалися з точки зору, якої багато читачів не знаходили в мейнстрімних медіа. Автори андерграундної преси, часто учасники контркультури, рішуче заперечували думку про те, що традиційні джерела новин є об’єктивними, адже уявлення щоденних газет про світ були настільки відмінними від їхніх власних. У своїй колонці Folk Scene журналіст Ед Денсон опублікував “Рецепт тижня” — детальну інструкцію з підготовки бананової шкірки для куріння: потрібно було вишкребти білу м’якоть, висушити її в духовці й скрутити в самокрутку. Денсон стверджував, що почув про цей рецепт від учасників гурту Country Joe and the Fish, яким він тоді опікувався як менеджер. Вокаліст гурту Кантрі Джо Макдональд навіть заявляв, що був “батьком” цієї бананової епідемії, адже роздав на одному з концертів аж 500 бананових самокруток.

    У тому ж номері журналу читач у листі до редакції писав, що помітив посилене поліцейське патрулювання біля точки, де продавалися банани в Берклі (Каліфорнія). Це лише додало чуткам сили. З цього моменту бананова лихоманка зажила власним життям. Інформацію про “банани для куріння” ширились із шаленою швидкістю завдяки Underground Press Syndicate — мережі альтернативних видань, яка дозволяла таким газетам, як Berkeley Barb, вільно обмінюватися контентом.

    Berkeley Barb продовжували публікувати матеріали про нібито психоделічні властивості бананової шкірки, випускаючи статті з назвами на кшталт “Вибирай своє: банан чи жаба” або “Яскраве майбутнє Mellow Yellow”, де фантазували про різні речовини в бананах, які начебто викликали галюцинації. Інші хіпі-журнали підхопили цю історію, а деякі навіть публікували рекламу “психоделічних бананових пакетів” та іншої подібної нісенітниці.

    До кінця березня 1967 року історії про куріння бананової шкірки вже потрапили на сторінки таких серйозних видань, як The New York Times та The Wall Street Journal. Mellow Yellow (тепер уже не пісня, а вигаданий наркотик) офіційно увійшов в історію. Попри відсутність будь-яких науково доведених психотропних ефектів, куріння бананової шкірки швидко стало загальнонаціональним феноменом, а банани — символом контркультури. Рецепт поширювали у Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Берклі, Сіетлі, Детройті, Остіні та Нью-Йорку. За повідомленням детройтської газети The Sun: “Тисячі кайфуючих хіпі по всій країні кидаються до найближчих магазинів і стимулюють економіку, змітаючи всі банани з полиць!… Наліпки Chiquita Banana з’являються всюди”.

    The Sun, 1 квітня 1967 року

    Ця бананова лихоманка стала настільки масовою, що до неї підключилися навіть науковці та урядові структури. Управління з контролю за продуктами та ліками США (FDA) встановило спеціальний апарат, який фактично “курив” бананові самокрутки протягом трьох тижнів безперервно. До травня вони підтвердили те, що багато людей вже й самі встигли зрозуміти на власному досвіді: куріння бананів не дає жодного кайфу.

    Ще одне дослідження, проведене восени того ж року в Нью-Йоркському університеті, остаточно підтвердило: банани не містять психоактивних компонентів.

    Але попри все, міф продовжував жити. Цей розіграш був дуже популярним, поки люди самі не пробували й не переконувались, що ефекту нема. Звичайно, дехто спеціально казав друзям, що спрацювало, аби подивитись на їхню реакцію, коли ті дізнавались правду. В одному колі людей цей міф жив не більше кількох днів, але про нього продовжували розповідати далі — по телефону чи в листах, просто щоб пожартувати над іншими.

    Куріння бананової шкірки залишалося популярною темою серед хіпі ще кілька років — уже більше як жарт. Його востаннє серйозно згадували на фестивалі Вудсток. Більшість присутніх тоді вже знали, що це жарт, але декого все одно вдавалося вмовити спробувати.

    Мабуть, найяскравішим моментом “бананового” руху стало куріння бананової шкірки під час Human Be-In — масового зібрання, що відбулося на Великдень 1967 року в Нью-Йорку й зібрало щонайменше 10 000 людей. За повідомленням у пресі, оператори знімали“Бананове Божество та процесію його прихильників”. Люди нібито розмахували емблемами Chiquita, виголошували “бананову присягу” (“єдина нація під Бананом, зі свободою та справедливістю для всіх”) та робили “бананове вітання” (зігнутий середній палець догори).

    За кілька місяців, у серпні, банан ще раз з’явився як символ на демонстрації за легалізацію марихуани.

    Міф про кайфові банани виявився доволі живучим. Навіть після занепаду Епохи Водолія (постмілленіальний рух, який досяг свого піку в 1968-69 роках завдяки серії студентських повстань по всьому світу — від Лос-Анджелеса до Парижа — що завершилися фестивалем Вудсток на півночі штату Нью-Йорк улітку 1969 року), він не зник. У 1970 році рецепт перетворення бананової шкірки на наркотик був включений у легендарну книгу The Anarchist’s Cookbook (“Кулінарна книга анархіста”), яка породила мільйон шкільних міфів. У рецепті автора книги Вільяма Пауелла описувався складний процес виготовлення пасти з бананових вишкребків, яку потрібно було ще й висушити та перетворити на порошок. Пауелл стверджував, що банани містять якусь речовину під назвою “бананадин” (bananadine), яка й нібито давала психоделічний ефект. Звичайно, це теж було вигадкою — ніякого бананадину не існує.

    Сьогодні ідея куріння бананової шкірки живе радше як смішна легенда про дурні наркотичні фейки 60-х років. Але завдяки інтернету час від часу з’являються люди, які все ще вірять, що банани можуть “пробити”. Наприклад, у 2013 році в одному з округів штату Мен ув’язнені були спіймані на курінні бананових шкірок — адміністрація тюрми заявила, що вони борються з цією проблемою вже кілька місяців. Якщо зараз вбити в Google щось на кшталт “smoking banana peels”, можна навіть знайти “покращений рецепт” видобутку бананадину, для якого начебто потрібно 10 кілограмів бананів. В описі до цього сумнівного рецепта стверджується: “Раніше треба було 200 кілограмів, але за останні 30 років міцність зросла у 20 разів”.

    Імовірно, нові чудернацькі міфи, пов’язані з психоактивними речовинами, з’являтимуться й надалі, але навряд чи колись виникне щось настільки абсурдно відоме, як куріння бананових шкірок.

    Може бути цікаво
    СЕРГІЙ ФЕДОРКІВ
    Автор статті 50
    0
    Поділитися статтею
    Зворотній зв'язок

    Ідеї, колаборації, історії? Потрібна порада чи консультація? З питань співпраці, отримання профілактичних засобів та будь-яких інших – пиши тут:

    Дякуємо!
    Ваше питання надіслано.

    Ми надамо вам відповідь
    протягом трьох робочих днів.