Меню
  • Ua
  • En
  • Ua
  • En
  • Веселковий червень: історія та значення Місяця прайду ЛГБТКІ+

    За вікном перший місяць літа, і ви могли помітити, як у соціальних мережах різні інституції, приватний бізнес, урядові та неурядові організації, медійні особи – співаки, актори, спортсмени, політики – висловлюють підтримку ЛГБТКІ+ спільноті, змінюють лого своїх брендів та сторінок на веселкові і агітують за розширення прав для ЛГБТКІ+ людей. І у вас могли виникнути питання: чому червень, чому це досі актуально та чому це взагалі важливо? Ми спробуємо дати відповіді на них, розповівши історію ЛГБТКІ+ спільноти (звичайно, не всю, ми зупинимося на найважливіших персонах та подіях, котрі сформували спільноту і визначили її шлях на багато років вперед). Згадаємо про те, чому перший прайд був бунтом і який стан речей зараз.

    ▪▪▪

    ЩО ТАКЕ МІСЯЦЬ ПРАЙДУ ЛГБТКІ+?

    Місяць прайду ЛГБТКІ+ – це вшанування представників спільноти, яке частково є святкуванням і частково протестом. Часто асоціюється з масовими парадами та вечірками, що підкреслюють гордість людей за те, ким вони є, та досягнення громади на шляху покращення ситуації в галузі прав людини.

    Хоча не лише прайдами єдиними, як покаже історія, – мітинги, марші та політичні акції можуть бути не менш важливими для привернення уваги до проблем, з якими все ще стикається суспільство.

    ▪▪▪

    ЯК РОЗПОЧАВСЯ МІСЯЦЬ ПРАЙДУ ЛГБТКІ+ І ЧОМУ ВІН ПРИПАДАЄ НА ЧЕРВЕНЬ?

    Місяць прайду ЛГБТКІ+ сягає своїм корінням бунтів у Стоунволлі, які почалися 28 червня 1969 року. Перші прайди були організовані наступного 1970-го, теж 28 червня, на згадку про минулорічні події, і ці одноденні святкування згодом переросли у цілий місяць ЛГБТК+-прайду.

    Відповідно до результатів пошуку Newspapers.com, онлайн-архіву з понад 26 000 газет, перша згадка про прайди була в номері пенсільванської газети Delaware County Daily Times за 5 червня 1972 року. У статті гей-активістка Бірна Аронсон розповідає про мітинги за права геїв, які виникають по всій країні, і зазначає: «Ми називаємо це тижнем гей-прайду, а червень – місяцем гей-прайду».

    Перший раз The New York Times згадала місяць прайду, згідно з його онлайн-архівом, у статті 1989 року – тоді кепкували з мера Еда Коха, коли він «проголосив червень місяцем лесбійок і геїв» на церемонії в Грінвічі.

    ▪▪▪

    ЩО ТАКЕ СТОУНВОЛЛСЬКІ БУНТИ?

    Рано-вранці в суботу 28 червня 1969 року співробітники Департаменту поліції Нью-Йорка влаштували рейд у Stonewall Inn (гей-барі в районі Грінвіч-Віллідж на Манхеттені). Це був кінець 60-х років минулого століття – більшість представників спільноти змушені переховуватися, і ті місця, де вони почуваються вільно, можна порахувати на пальцях однієї руки. Поліція поводиться так, ніби діє «сухий закон», але замість алкоголю заборонено бути геєм, лесбійкою чи будь-ким, окрім гетеросексуалом_кою.

    Такі рейди не були рідкістю в гей-барах Нью-Йорка в той час. Унікальним у цю ніч було те, що відвідувачі вирішили дати відсіч, чим відкрили нову сторінку в історії боротьби за права ЛГБТКІ+ спільноти.

    Коли вранці 28 червня поліція вдерлася в бар, це стало несподіванкою – цього разу працівників бару ніхто не попередив заздалегідь. Близько 200 людей були на цей момент у закладі. Озброєні ордером, поліцейські увійшли досередини і, знайшовши контрабандний алкоголь, заарештували 13 осіб, у тому числі працівників закладу, які порушували закон штату щодо одягу, що відповідає статевій приналежності (жінки-офіцерки відводили відвідувачів, підозрюваних у крос-дресингу, у ванну кімнату, щоб перевірити їхню стать). На той момент крос-дресинг був поза законом. Втомлені постійними поліцейськими переслідуваннями та соціальною дискримінацією, розлючені відвідувачі і мешканці околиць тинялися біля бару, а не розходилися, як цього очікувала поліція. Дедалі більше представників ЛГБТКІ+ спільноти вигукували гасла проти поліцейського свавілля у міру того, як розгорталися події. За деякий час поліцейські використали силу та, вдаривши одну дівчину-лесбійку по голові, затягнули її в поліцейський мікроавтобус – вона викрикувала слова непокори, чим спонукала натовп навколо діяти, а не мовчки спостерігати за ще одним актом поліцейського насильства із, як здавалося на тоді, безкінечної серії в тогочасній Америці. Також лунали гасла кидати в поліцію пляшки від алкогольних напоїв, бруківку та інші підручні предмети.

    За кілька хвилин опісля почалося повномасштабне заворушення за участю сотень людей по обидва сторони барикад. Поліція, кілька їхніх в’язнів і автор Village Voice забарикадувалися в барі, котрий натовп намагався підпалити після того, як неодноразово проривав барикаду. Пожежна служба та загін спецназу зрештою змогли загасити полум’я, врятувати людей у Стоунволлі та розігнати юрму. Але протести, в яких в окремі дні брали участь тисячі людей, тривали в цьому районі ще п’ять днів.

    Однією з причин того, що люди збиралися щодня, була публікація журналіста з Village Voice, який переповів події тієї ночі в пресі, і таким чином дав можливість більшій кількості людей дізнатися про інцидент.

    Стоунволл не був якимось особливим баром чи єдиним гей-баром у місті. Багато хто серед тих, хто був у ньому під час бунтів, описує його як брудний заклад, де розбавляли алкоголь водою, бар, яким управляла тогочасна місцева мафія. Але саме на його долю випало стати місцем, котре опісля бунтів міфологізують, місцем, яке стане культовим для спільноти, отримає статус національного меморіалу та впливової інституції.

    Попри велику кількість затриманих у ту ніч, спільнота дала відсіч поліції, і наразі історики дискутують, хто саме зі спільноти кинув першу цеглину та розпочав бунт. Хтось стверджує, що це була Марша П.Джордан – активістка та місцева драг-квін, хтось – що її подруга та ще одна активістка Сільвія Рівера; хтось переконує, що це була жінка, про котру ми розповідали – яку намагалися запхнути в поліцейську машину. З часом та розвитком соцмереж жарт про те, хто ж таки кинув першу цеглину, став внутрішнім жартом у ЛГБТКІ+ спільноті. Бунти обросли міфами, вони набагато більш важливіші як досягнення цілої спільноти, аніж як досягнення окремо взятої особистості. У поєднанні з іншими рухами за розширення прав людей це повністю змінило те, як ми наразі розглядаємо ЛГБТКІ+ спільноту. Притому факт, що та ніч була доленосною. Наразі багатьом людям у десятках країнах доступні права, яких вони б могли не мати, якби не було тієї ночі в червні 1969 року.

    Марша П.Джордан і Сільвія Рівера

    ▪▪▪

    КОЛИ ВІДБУВСЯ ПЕРШИЙ ЛГБТКІ+ ПРАЙД?

    Перші прайд-марші в США відбулися 28 червня 1970 року, рівно через рік після початку Стоунволлських заворушень. Зокрема це був спосіб святкування бунтів.

    У Нью-Йорку організатори назвали свій захід Маршем до Дня визволення Крістофер-стріт. У статті New York Times наступного дня зазначалося: «Тисячі молодих гомосексуальних чоловіків і жінок з усього північного сходу вчора пройшли маршем від Грінвіч-Віллідж до Шип-Медоу в Центральному парку, проголошуючи “нову силу і гордість геїв”».

    Того ж дня Лос-Анджелес влаштував святкування Christopher Street West на Голлівудському бульварі, яке зібрало тисячі людей. За словами історика ЛГБТКІ+ Ліліан Фейдерман, того року також відбулося два «дуже невеликі марші» в Сан-Франциско та Чикаго, але в Нью-Йорку марш був найчисельнішим.

    За деякий час прайди будуть проходити щороку в щоразу більшій кількості американських місць, і те, що постане з попелу Стоунволлу, змінить погляд на права ЛГБТКІ+ назавжди. Це не відбулося за одну ніч чи за декілька років, однак уже тоді багатьом було зрозуміло, що спільнота не зупиниться на цьому, і те, що почалося на східному побережжі в Нью-Йорку наприкінці 60-х, буде мати драматичне продовження вже на західному побережжі США у місті Сан-Франциско в штаті Каліфорнія.

    ▪▪▪

    КОЛИ БУЛО СТВОРЕНО ВЕСЕЛКОВИЙ ПРАПОР ПРАЙДУ?

    Веселковий прапор прайду, найвідоміший символ руху за права ЛГБТКІ+ спільноти, був створений Гілбертом Бейкером майже півстоліття тому для параду до Дня свободи геїв у Сан-Франциско в червні 1978 року, який зібрав сотні тисяч людей. Після створення прапору спільнота нарешті отримала символ-стяг, під яким могли марширувати тисячі по всій Америці та і взагалі всього світу. До цього спільнота використовувала банери із написаними на них закликами і слоганами.

    «До райдужного прапора в 1978 році був рожевий трикутник, який функціонував як своєрідний символ гомосексуальності та прав геїв. Його розробив Гітлер і наклав на нас так само, як зірка Давида використовувалася проти євреїв. Це був цілий кодекс символів для пригнічення ЛГБТКІ+ спільноти, – казав Гілберт NBC News у 2016 році. – Тож нам потрібно було щось, що було б від нас».

    Так, у Третьому Рейху існував перевернутий рожевий трикутник як вид маркування геїв. Влада нацистської Німеччини змушувала носити його всіх геїв, так, як вона змушувала носити зірку Давида усіх тогочасних євреїв. Цих чоловіків поміщали в одні й ті ж концентраційні табори і знищували їх разом в ім’я «очищення нації та землі» від «зла», яким в очах тогочасної влади були що євреї, що представники ЛГБТКІ+ спільноти.

    В середині 70-х спільнота спробувала зробити реклеймінг цього символа: його обернули верхівкою донизу та почали використовувати як власний символ супротиву на тогочасних акціях.

    Гілберту сподобалася ідея прапора, тому що, як він сказав, «прапори – це сила» і додав: «Я одразу зрозумів, що веселка нам ідеально підійде. Вона виражає наше розмаїття з точки зору статі, раси, віку – усіма способами, якими ми різні, але пов’язані».

    ▪▪▪

    ЧОМУ САН-ФРАНЦИСКО СТАВ КУЛЬТУРНИМ ПЛАЦДАРМОМ ДЛЯ РОЗВИТКУ ЛГБТКІ+ СПІЛЬНОТИ?

    Опісля закінчення Другої світової війни багато тогочасних американських ветеранів, котрі зустріли своїх одностатевих партнерів під час несення служби у війську, не хотіли повертатися в гетеронормативний світ, в якому вони зростали та жили все своє життя до служби. Вони переїжджали до Сан-Франциско та оселялися там. За відносно короткий період ЛГБТКІ+ спільнота міста значно зросла і до середини 1970-х переважно концентрувалася в районі Кастро у середмісті.

    На противагу Нью-Йорку, де спільнота гуртувалася більше навколо місця – Стоунволлу, тут усе було інакше: людей навколо себе зібрав харизматичний офіцер ВМС США у відставці, учитель Харві Мілк, котрий переїхав у місто в 1972-му та відкрив магазин з фототехнікою в районі Кастро. У 1973 році Мілк вперше балотувався в Наглядову раду при міській раді від району Кастро, проте програв, як і вдруге, у 1975 році. Мілк мав незвичайний, унікальний підхід до місцевого самоврядування, який полягав у репрезентації всіх соціальних груп, що проживали в тому чи іншому районі міста, а в його випадку, у випадку району Кастро – ЛГБТКІ+ спільноти.

    У 1976 році він балотувався в Асамблею штату Каліфорнія і також програв, проте продовжував підтримувати зв’язки з усіма представниками власного району – від працівників на будівництві до власників малого бізнесу та барів, де часто виступав зі своїми політичними програмами, чим заслужив собі звання «народного мера Кастро». Тож коли він втретє, у 1977 році, балотувався в Наглядову раду, то переміг і став одним із перших відкритих представників ЛГБТКІ+ спільноти, що обійняв державну посаду в США.

    Першою законодавчою ініціативою Харві був законопроєкт, який забороняв дискримінацію ЛГБТКІ+ спільноти на ґрунті ненависті через сексуальну орієнтацію. Проте законопроєкт зустрівся зі шквалом критики, оскільки на національному рівні анти-ЛГБТКІ+ рухи мали широке медійне освітлення, а в штаті Каліфорнія були репрезентовані у вигляді Пропозиції 6, котра б забороняла відкритим гомосексуалам працювати в школах по всьому штату Каліфорнія та виходила з хибних уявлень, що гомосексуальність якось пов’язана з педофілією. Саме під час кампанії проти ухвалення цього закону Харві Мілк виголосив ті погляди, які прозвали радикальним баченням рівноправ’я: він закликав усіх представників спільноти зробити камінг-аут та вийти на вулиці своїх міст, оскільки розумів, що багато гетеросексуальних людей гадали, що в їхньому оточенні немає ЛГБТКІ+ представників та що законопроєкт не зачепить когось із їхніх близьких.

    Політик побачив вікно можливостей для спільноти водночас збільшити репрезентацію і видимість та побороти дискримінацію на робочому місці в школах і університетах. Мілк зумів зробити те, що до нього не вдавалося нікому – дати голос спільноті та репрезентацію на рівні цілого штату. Він сам став голосом спільноти, яку не можна було вже так легко ігнорувати як раніше. Пропозиція 6 була відхилена – 58,4% проти 41,6%, це була приголомшлива перемога як Мілка, так і всієї спільноти, які використали цю можливість для висвітлення проблем рівноправ’я на національному рівні, оскільки усі ЗМІ писали про це.

    Та усього за 20 днів опісля історичної перемоги Харві Мілка та мера Сан-Франциско Джорджа Москоне вбили в стінах міської ради. Вбивцею був Ден Уайт, що разом з Мілком працював в Наглядові раді.

    Суддя дав усього лише 8 років Дену за подвійне вбивство. Вирок призвів до найбільших з часів Стоунволлу бунтів спільноти, що увійшли в історію під назвою Бунти білої ночі, оскільки всі незгодні з рішенням суду використовували ліхтарі з білим світлом. Демонстрації швидко переросли в масштабні акції непокори із руйнуваннями поліцейських машин, вікон та дверей міської ради й будівель навколо. Поліція у відповідь розпочала рейди в барах району Кастро, де заарештовувала всіх, хто був на той момент у закладах.

    Моментальної перемоги не було. Cпільнота не збиралася вибачатися за зруйновану комунальну власність, як і поліція та влада міста – за рейди. Згуртування спільноти навколо вбивства Харві Мілка призвело до обрання Даян Файнштайн на посаду мера Сан-Франциско. Хоча вона не була представницею спільноти, проте дотрималася своїх передвиборчих обіцянок і найняла прихильного до спільноти шефа поліції. Даян була першою жінкою, котру обрали до Наглядової ради, вона добре розуміла, що таке упередження та дискримінація, і всіма силами підтримувала спільноти протягом усієї своєї політичної кар’єри.

    Харві Мілк залишив по собі три аудіокасети для друзів із записами власних думок, котрі треба було прослухати у випадку його смерті. На касетах він передбачив свою смерть від кулі когось незгодного з ним і заповів: «Якщо куля уразить мій мозок, то нехай ця куля зруйнує усі двері від місць, де переховуються від світу представники спільноти», чим закликав людей робити камінг-аути.

    ▪▪▪

    ЩО ВІДБУЛОСЯ З РУХОМ ЗА ПРАВА ЛГБТКІ+ СПІЛЬНОТИ У 80-90-Х РОКАХ ТА ЧИ ЛИШЕ В США ЙШЛА БОРОТЬБА?

    Надихнувшись досягненням власної видимості в США, ЛГБТКІ+ спільнота в Східній Європі почала організовувати перші прайди, проте напрочуд швидко досягнення минулих десятиліть піддалися серйозному випробуванню. На 80-90-ті роки минулого століття припала криза в секторі громадського здоров’я, пов’язана з розповсюдженням ВІЛ-інфекції. ЛГБТКІ+ спільнота, а саме бісексуальні та гомосексуальні чоловіки, були диспропорційно уражені епідемією ВІЛ-інфекції, що розгорталася по обидва боки Атлантики.

    Криза ВІЛ-інфекції залишається чи не найтемнішою сторінкою в історії спільноти. На перших порах прес-секретар Рейгана сміявся над нею, а сам президент навіть не міг довгий час вимовити назву захворювання. Однак спільнота пройшла величезний шлях, і саме їй та науковцям, котрі працювали на розробкою АРВ-терапії, ми можемо дякувати за покращення ситуації з ВІЛ-інфекцією по всьому світу.

    Епідемія ВІЛ-інфекції залишила вагомий слід в історії та культурі, зокрема продемонструвала, якою незахищеною та вразливою є ЛГБТКІ+ спільнота в порівнянні із загальним населенням. Пройшли цілі роки, поки адміністрація Рейгана нарешті оголосила епідемію ВІЛ-інфекції в США надзвичайним станом в галузі охорони здоров’я та почала виділяти кошти на дослідження захворювання. Повільна реакція президента та влади загалом змусила спільноту ще більше об’єднатися, що вилилося в Другий національний марш на Вашингтон за права геїв та лесбійок у 1987 році, однією з цілей якого було привернути ще більше уваги до проблеми ВІЛ-інфекції.

    Демонстрації за покращення доступу до діагностики та лікування пройшли в багатьох країнах. Ці акції, на відміну від прайдів, не були щорічними, а стали щотижневими чи щомісячними протягом багатьох років.

    У розпал епідемії, як реакція на неї, сформувалася інтернаціональна політична група ACT UP, котра використала як лого перевернутий рожевий трикутник (про який ми згадували раніше), а її гаслом став вираз МОВЧАННЯ = СМЕРТЬ. Група під своєю егідою змогла об’єднати спільноту та провела тисячі акцій по всьому світу і таки домоглася того, що уряди багатьох країн почали виділяти кошти на дослідження, пов’язані з ВІЛ-інфекцією.

    Як ми можемо бачити, не тільки прайди, а й різноманітні акції громадської непокори, мітинги та демонстрації були та залишаються дієвим способом заявити про себе і свої проблеми чи потребу в розширенні доступу до прав для громади.

    ▪▪▪

    НА РОЗШИРЕННЯ ЯКИХ ПРАВ ДЛЯ ЛГБТКІ+ ПОВПЛИВАЛИ ПРАЙДИ?

    Кінець 90-х – початок ХХ століття пройшли для спільноти під гаслом досягнення шлюбної рівності та урівняння в правах на всиновлення і донорство крові. Першою із 37 країн, де легалізовані одностатеві партнерства або шлюби, стали Нідерланди в 2001 році, 38-ю планує стати Ліхтенштейн у 2025 році. Опитування показали, що підвищення видимості спільноти, зокрема шляхом проведення прайдів, допомогло змінити суспільну думку на користь ЛГБТКІ+. Ера соціальних мереж відкрила раніше недосяжні для спільноти методи власної видимості. У багатьох країнах дозволили всиновлення для одностатевих пар та донорство крові чи її елементів для бісексуальних, гомосексуальних та пансексуальних людей.

    Інша важлива проблема, яка стала чи не найголовнішою після досягнення шлюбної рівності, – це проблема доступу до прав для трансгендерних людей та гендер-квірів. Їхня видимість зазнала найбільшого піку, починаючи з другої половини 2010-х років і триває до наших днів.

    Шлях поступу довгий і тернистий, проте одне стає зрозумілим після ознайомлення з історію прайдів та самої спільноти – і це те, що спільнота не збирається зупинятися на досягненому чи повертатися до старого статусу кво, а буде й надалі виборювати якомога ширший доступ до прав для усіх своїх членів.

    ▪▪▪

    Це був короткий екскурс в історію прайдів та ЛГБТКІ+ спільноти. Хочемо нагадати вам, щоб при розмові про права спільноти ви користувалися тільки достовірною інформацією та науковими фактами, а не міфами чи упередженнями. Це нормально – помилятися і мати хибні уявлення, а з часом їх змінити. Самоосвіта і відкрита розмова з представниками спільноти можуть прискорити процес пізнання і розуміння того, з чим випадає стикатися цій групі осіб. Головне – бути відкритими та готовими слухати когось, хто відмінний від вас за тією чи іншою ознакою.

    Може бути цікаво
    СЕРГІЙ ФЕДОРКІВ
    Автор статті 27
    0
    Поділитися статтею
    Зворотній зв'язок

    Ідеї, колаборації, історії? Потрібна порада чи консультація? З питань співпраці, отримання профілактичних засобів та будь-яких інших – пиши тут:

    Дякуємо!
    Ваше питання надіслано.

    Ми надамо вам відповідь
    протягом трьох робочих днів.